У Донецьку відбулась прем’єра поетичного екшену українського виробництва (ФОТО)

Очікуваним, бо готували стрічку більш як чотири роки, але те, що вийшло в результаті, було несподіванкою. Причому скоріш приємною, аніж навпаки. 

Навчені досвідом «Штольні» та ще кількох стрічок, до яких українські кіношникии так чи інакше доклали руку, починаєш очікувати прем’єр українських фільмів з острахом. Приміряти на свою голову голлівудські шаблони (а тим більше, не маючи таких бюджетів і можливостей) - справа невдячна, а результат виглядає скоріше смішним, аніж переконливим. 

Тут ситуація нарешті виявилась кардинально інакшою. “Це перший стовідсотково український фільм, починаючи від акторів та сценаристів, і закінчуючи усіма спецефектами і звуком. Ми можемо впевнено сказати, що всі гроші, витрачені на цю роботу, лишились в Україні", - сказав продюсер стрічки Андрій Суярко. І слава Богу, що український, тому що такий він не тільки з точки зору методів та ресурсів для створення, а і за контентом. 

Про що ж мова?

В основу сюжетної лінії фільму покладено реальні факти з біографії Героя Радянського Союзу, льотчика авіації дальньої дії, гвардії старшого лейтенанта Івана Даценка. Народився він у селянській родині 29 листопада 1918 року у селі Чернечий Яр Полтавської губернії (неподалік Диканьки). Перед самою війною закінчив льотну школу, з перших днів війни – на фронті. 19 квітня 1944 року його літак був збитий поблизу Львова. З того моменту тривалий час про його долю достеменно нічого не було відомо. Однак є припущення, що йому вдалося втекти з німецького полону, після повернення до СРСР потрапити до іншого ув’язнення – у сталінських таборах на Далекому Сході. Звідки він також утік, і  можливо через Чукотку та Аляску потрапив до Канади. Або, що вірогідніше, він зміг одразу втекти до Європи, а потім потрапити до Канади.

Принаймні, наступна інформація про Івана Даценка датована 1967 роком. Тоді радянська делегація, в складі якої були актриса Кіностудії ім. Довженка Наталя Наум та кінорежисер Тимофій Левчук, а також відомий артист балету Махмуд Есамбаєв в якості учасників Всесвітньої виставки Експо-67 у Монреалі відвідали одне з поселень північноамериканських індіанців Канади. Вождь місцевого племені ірокезів, відповідно вбраний у національний костюм з пір’я,  звернувся до них… українською мовою. Згодом про це розповів Махмуд Есамбаєв в одному зі своїх інтерв’ю. Він сказав, що вождь назвав своє справжнє ім’я – Іван Даценко.

До цієї фабули режисер додав багато інших другорядних лінії – і кохання, і зраду і життєві перипетії, яких у реальній історії нема. Але хіба кіно – це документалістика?

Дивись українське!

Нарешті нашому глядачеві дали продукт не тільки створений в Україні, а й справжній український. Мова тут ведеться саме про кіно-традиції нашої школи. У цьому аспекті прізвище режисера говорить саме за себе. Михайло Іллєнко – рідний брат одного з найяскравіших режисерів української школи поетичного кіно Юрія Іллєнка, і не менш відомого оператора Вадима Іллєнка. Отже зв'язок тут не тільки світоглядний, а і кровний. І те, що кров цієї поетичної школи тече в жилах фільму, - теж очевидність. Містифікації, наступність поколінь, українськість у всьому: образ лелеки, народні пісні, непереборне кохання, степи і трави, - словом,  все у найкращих традиціях. 

Незважаючи на те, що події проходять не тільки на території нашої держави, а ще й у Сибіру та Канаді, Україною не тільки пахне скрізь, її скрізь можна навіть на дотик і смак відчути. До слова, Канаду, наприклад, знімальна група цілком вдало знайшла неподалік Києва у містечку Ржишів (воно ще відоме завдяки фестивалю "Трипільське коло", який проходить там вже кілька років). А герой стрічки Іван Додока, у свою чергу, знаходить Україну в Канаді, де за сценарієм фільму будує хату-мазанку.

Час від часу в процесі перегляду смикаєшся від флеш-беків, хоч якогось конкретного копіювання немає, але певні кадри піднімають в пам’яті то «Тіні забутих предків» (у яких, до слова, Юрій Іллєнко був оператором, і дуже сварився з Параджановим під час зйомок, але все ж відстояв своє. Тепер картинку у «Тінях» ми маємо саме таку, і слава Богу), то «Білий птах з чорною ознакою» (знову ж Іллєнків, Юріїв себто)… З перших кадрів підсвідомо розумієш, що буде саме цей дух, саме ця філософія. Навіть кольорова палітра фільму чомусь саме на такі враження наштовхує. 

Тобто, наступність і спільність духу й атмосфери все ж дається взнаки. Так і хочеться, дивлячись на це, сказати крилатою вже фразою: «Тут Україна, або люби її, або збирай манатки». Напевно, можна говорити про відродження українського кіно. Саме прокатного, тому що навіть за радянських часів і «Тіні», і Довженкові фільми, і навіть Іллєнкові (хоч вони часто роками лежали по сховищах, бо цензура не пропускала) рано чи пізно з’являлися на екранах кінотеатрів. 

Український Джонні Депп

Саме схожість з цією голлівудською зіркою чомусь впадає у вічі, коли споглядаєш актора, що зіграв головну роль, Дмитра Лінартовича. Принаймні такі думки вже були висловлені. Безперечно молодий талановитий і привабливий актор має всі шанси стати українським кіношним секс-символом (а надто коли стрічку пустять по ТБ у форматі чотирьох серій. Про те, що це відбудеться не раніше 2012 року, продюсер Андрій Суярко розповів донецьким журналістам), але мова тут про інше. Не знаю, кому як, а мені видалось, що цей актор мусить стати таким собі Іваном Миколайчуком нашого часу (бо ж Миколайчук був не тільки обличчям кіно, а ще і його натхненником). Занадто вже типовим для нашого менталітету видається Дмитро: чорні брови, карі очі, мужній голос, хіба вус не вистачає. А от з переконливими довгими поглядами і рішучими виразами обличчя у актора все добре.

Неочікуване відкриття, до слова, - донька режисера Іванна Іллєнко, яка зіграла роль індіанки на ім’я Тінь Ластівки. Дівчина взагалі-то є солісткою Народного театру опери та балету в Празі, але у кадрі виглядає настільки чарівно та гармонійно, що, чесне слово, не має значення, що вона там говорить і куди пересувається. 

Домашнє завжди краще?

З одного боку це навіть добре, нарешті погодуємось чимсь своїм, домашнім і без ГМО. І фільм насправді ну такий наш-наш, що далі нема куди. І картинка, і дух і філософія… А філософія теж суто ідеалістично-українська. Вірити в Бога і себе, кохати попри все і ніколи не відмовлятись від свого, рідного. Головний герой вчить свою дружину-татарку української, навчає індіанців українським пісням, привчає радянського пілота народному заговорові… Ця мультикультурність і толерація настільки нам менталітетно властива – ну просто край. І всі гострі кути історичних та мовних аспектів у фільмі стають гладенькими і нікого принципово не обходять. 

Але постає питання. До поетичної традиції ми повернулись, це ясно. Але що концептуально нове з’явилося у цьому фільмі, щоб можна було говорити про прогрес, а не тільки повернення на цю стежку? Як на мене, прогресу майже і нема. Звісно, вплив Голлівуду відчутний, але це навряд можна зарахувати в плюси стрічки. Спецефекти малювати в США вміють краще і переконливіше, ніж у нас, тому чи є сенс пропонувати глядачеві те, що просто не витримає конкуренції? 

Фільм виграє якраз завдяки такій своїй українськості. Багато хто йшов дивитись на нього суто через те, що це наше кіно. На цьому стрічка і виграє, цим вона і приваблива, а пхати туди намальований світ ефектів – чи варто? Зрештою, саме українське поетичне кіно принесло дещо нове у скарбницю світового кінематографу, то чом би цим і не користуватись.

Не вириваючи з контексту

Стрічку в жодному разі не треба виривати з контексту. Бо для українського кіно це – стрибок вище голови (давайте не будемо скептиками?), і, головне, нарешті вірний, виграшний вектор, а для світового кіно – ледь помітний пшик, який десь поза нашою країною та її діаспорами навряд когось сильно зацікавить і збентежить. 

Тим не менш за трохи більше ніж 2 тижні прокату, фільм подивились вже 20 тисяч українців, презентації в різних містах ще тривають, а незабаром «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» побачать і в Берліні. 

Напевно, можна говорити про українську кіновідлигу, бо артхаусних короткометражок, що показують ледь не підпільно, глядачам було очевидно замало. До того ж, цього року сума, яку виділила держава на створення вітчизняних фільмів – найбільша за останні 20 років. Це вже не десяток мільйонів, мова йде про кількасот мільйонів гривень. 

Орієнтовно подивитись фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» можна буде протягом наступних двох тижнів, сеанси відбуватимуться тричі на день.