Перші кроки ОУН на Донеччині

Довгий час на Болгарського-Булавського зберігалася розшукова справа у КДБ Донецької області. Дані, що зібрали на нього чекісти звучали так:

«Болгарский Владимир Александрович, 27 лет, украинец, сын украинского эмигранта, уроженец Праги, долгое время проживал в Берлине и Праге. Разговаривает свободо на русском, украинском, немецком, французском языке…».

Після 1943 року його було оголошено в розшук, який не дав для КДБ позитивних результатів та був закінчений наприкінці 50-х.

Частина першої похідної групи ОУН(б) вступила до поліції, ще одна працювала перекладачами, Болгарський же очолив відділ Наросвіти Мар`їнського району. Разом з ним там працював Тарас Шкевритько – виходець з Галичини. До речі, 1944 року його розстріляло гестапо.

У лютому 1942 року членів групи ОУН(б) німці заарештували й вислали з Донбасу.

Наприкінці 1941 року у Донецьку з`явилася група ОУН(м) під керівництвом Ореста Зибагинського. Також до керівництва групи входили Марта Зибагинська-Мойсюк, (дружина Зибагинського) та мельниківець Михальчевський. Частково мельниківці змогли опанувати поліційні дільниці в обласному центрі, знаходячи серед працівників поліції прихильників української ідеї. Проте гестапо швидко вирахувало керівництво групи та депортувало з Донеччини.

Ще до приходу похідних груп обох груп ОУН, активно діяли місцеві українці. Їх діяльністю було охоплено Слов`янськ, Горлівку, Краматорськ, Костянтинівку , Ясинувату, Мар`їнку, Красногорівку, Ольгинський та Волноваський райони, Маріуполь.

В цьому українському морі одиноко виглядав центр російської русифікації краю – Донецьк. Впливали традиції, що склалися на Донеччині в першій половині ХХ століття.

Український рух часів Визвольних змагань активно проявляв себе по всій території нашого краю. Велика частина сучасної Донецької області – це колишня Катеринославщина. Юзівка ніяк не впливала у Катеринославській губернії на національно визвольні змагання, а ось такі міста як Костянтинівка, Маріуполь, район Микитівки – Горлівки, Бахмут організовували «Просвіти», Вільне козацтво, часопис «Наше життя» (Маріуполь).

З приходом більшовиків українське життя було ліквідовано, проте на зміну його легальним формам прийшли нелегальні, зокрема, парафії Української Автокефальної Церкви (УАПЦ).

Вже 1923 року організувалися парафії УАПЦ в Слов`янську, селі Перелесному того ж району, далі підтримали перехід церкви з російської орієнтації до української селище Кіндратівна, церква міста Костянтинівка , з`явилися парафія УАПЦ у Новоазовському районі на півдні Донеччини. Підсилила український актив українізація часів Миколи Скрипника, який сам походив з Донеччини й тому чудово розумів, що у промислових центрах відчувався брак українських шкіл. За його планом, близько 5 тисяч вчителів з центральної України повинні були очолити школи, працювати у вишах, підкріпити кадри часописів у містах Донбасу та ін.

І дійсно, частина цих українських кадрів потрапила на Донбас. Якщо продивитися біографії тих, кого репресувало НКВС у 30-х роках на Донеччині серед працівників шкіл та вишів, виявиться, що більшість з них - вихідці з Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини, Київщини, Поділля, Житомирщини.

Проте, підпілля ОУН вже тоді, на початку 30-х активно просувало своїх людей на Донбас. Таким прикладом є справа Миколи Зайця з Бахмута. Колишній січовий стрілець УГА – один з небагатьох фігурантів, заарештованих НКВС на початку 30-х справжню участь УВО-ОУН на сході України.