На Донбасі партизани підривали боєздатність Червоної армії

Характерно, що доступ до документів НКВС з цієї проблематики був завжди обмеженим. Та й самих джерел про радянській опір на Донеччині залишилося в первісному (а не препарованому за часів Хрущова і Брежнєва) вигляді вкрай мало. Одні з останніх документів – 83 томи 4-го управління НКВС по Сталінській області - за наказом з Центрального Архіву СБУ в Києві років 4 тому разом з картотекою партизан були відвезені до Української столиці. Через 50 років, коли зникнуть з української землі як жертви, так і кати українського народу, хтось щось, може, й надрукує. Та чи буде це тоді потрібно? 

Отже, щоб освіжити пам`ять історикам й заради правди про ті події, пройдемося шляхом 1941-42 років – а саме шляхом партизан Донеччини. 

Теза перша: на Донеччині успішно діяли лишень декілька невеликих партизанських груп в районі Сталіне. Саме їх організували зафронтові відділи Сталінського НКВС. Про діяльність осіб, що в них перебували, давно все надруковано. 

Проте переважна більшість підпільників радянської орієнтації – самоорганізовані групи, з якими довго розбирався післявоєнний Донецький обком. Вони, як правило, за винятком Маріуполя, були всі малочисельні, боролися з ворогом так, як вміли, й загинули в більшості саме через відсутність навиків підпільної боротьби. 

Теза друга: радянське підпілля організоване партією та НКВС. Вже років з десять ні для кого не є секретом, що партизанські загони нашої області в кількості 167 одиниць з приходом німців просто розбіглися. Розбігалися партизани у двох напрямках – на південь (разом з лінією радянсько-німецького фронту, що швидко рухався) й на північ, до лісів Слов`янщини й Краснолиманщини. 

Характерно, що такий панічний відступ принаймні зберіг людей. Рівень організації був жахливий. Так в Тельманівському районі працівники НКВС на чолі з товаришем Сидоркіним, які відповідали за формування партизан в Старобешивському та Тельманівському районах, на території однієї з Тельманівських сільрад загубили списки партизан у повному складі. Місцеві колгоспники знайшли їх і «дбайливо» передали в Тельманівський райком партії. 

В таких районах як Ольгінський та Волноваський (за тодішнім адмінподілом) південніше Донецька, місцеве населення ще до приходу фашистів знало, хто залишається в підпіллі. Це було головною причиною того, що в тій же Ольгинці утримувачі конспіративних квартир відмовились співпрацювати з такими «конспіраторами». 

Проте найбільш безпечний район для «хлопців з лісу» виявився на півночі Донеччини. Туди, за лінію радянського фронту, подолавши сотню кілометрів втекли партизани Селідівського, Добропільського, Краматорського і Слов`янського районів. 

Єдиний бойовий командир був штатним працівником НКВС. Це – Борис Смоляков, людина, яка дійсно проводила бойові операції, разом з групою била фашистів та «на подяку» одразу після війни була засуджена. Інші ж партизанські командири в повній мірі насолоджувалися усіма «прелєстямі» прифронтового партизанського безвладдя. 

Так, командир загону Краматорських партизан Микола Цимбал періодично ходив до жінок в Красний Лиман, писав брехливі реляції про свої дії проти ворога, а коли у липні 1942 року німецька армія прорвала фронт на Донці, без опору потрапив до полону. Його загін був таким боєздатним, що партизани, вірогідно під впливом випитого спирту, знищили 40 метрів польового кабелю на своїй же радянській лінії оборони. 

Про це свідчить секретна доповідна записка начальнику Краматорського міського відділення НКВС лейтенанту держбезпеки Дідушенку від заступника начальника УНКВС по Сталінській області старшого лейтенанта держбезпеки Горлова та заступника начальника 4-го відділу УНКВС лейтенанта держбезпеки Шнуренка. (Архів Донецького управління СБУ, фонд з матеріалами 4-го управління НКВС 1941 – 43 років): 

«Присланная вами докладная записка о состоянии в боевых действиях партизанского отряда, свидетельствует о бездействии руководства отряда и его бытовом разложении. 

Партизанский отряд зачастую делает никому ненужные бесцельные вылазки в тыл противника и вместо выполнения конкретных заданий по борьбе с немецкими захватчиками, проводит «вообще» операции, не дающие никаких результатов. 

Вместо помощи частям РККА, из-за преступного халатного отношения руководства отряда имеют место факты, когда отряд в Направлении Краматорска перерезал 40 метров полевого кабеля, связывающий отдельные подразделения РККА на линии фронта. 

Отрядом командует, кому заблагорассудится, что в итоге дезорганизует работу отряда как боевой единицы, призванной активно бороться с немецкими оккупантами, на временно оккупированной территории, т.е. в тылу противника». 
Інший загін Литвиненка, пробувши до першого листопада 1941 року в лісі під Слов`янськом, коли погода стала прохолодною й німецькі літаки врешті-решт почали обстрілювати табір, у повному складі рушив на свій рідний Краматорськ, де всі партизани були заарештовані. Трохи згодом бази, заготовлені для підпільної боротьби членами загону, були видані німцям. Керівництво партизанського загону було розстріляно. 

Славнозвісний загін товариша Карнаухова зі Слов`янська та його керівництво «не вело строгой борьбы с отдельными проявлениями пьянки со стороны отдельных руководителей групп (из протокола № 16 заседания Бюро Славянского Горкома КП/б/у от 19.1.1944)» (з матеріалів Слов`янського управління КДБ придбаних автором у його колишнього працівника) і т.д. 

Можна довго перераховувати всілякого роду «подвиги» цих героїв, але чи варто? Більшість з них до сьогодні – шановані донецькою владою ветерани. Бо не шанувати їх не можна – масового опору ворогу тоді не буде. А це головний міф з часів радянського агітпропу. 

Ще 1949 року Хрущов проголосив цифру в 200 тисяч радянських партизан України. Коли діаспорні історики почали описувати кількість учасників українського націоналістичного руху , цифра 200 тисяч зросла до півмільйона. Вона абсолютно фантастична, навіть з врахуванням рейдуючих загонів, що приходили в Україну з суміжних територій. Проте й досі партизанський рух 1941-1944 років – це остання барикада для багатьох комуністів та їх прихильників. 

Можливо, ця стаття трохи остудить гарячі голови. Війна на Донбасі – дуже суперечливе явище. Ще невідомо, яких стендів у новоорганізованому в Донецьку музеї Великої Вітчизняної війни буде більше – про підпілля червоне чи оунівське. Поживемо побачимо.