Ворог біля воріт 1. Розсекречення архіві СБУ

Час веселий, саме тому варто нагадати «гарячим руським парням», що в нашій історії був не тільки етнографічний та теперішній кухонно-комунальний період українського руху в Донецьку й героїчна доба. Огидне обличчя українського лібералізму дуже скоро розтане в невідомості. На нас чекають бурхливі події та інші герої. Треба бути готовим захистити свій край і свою Україну. Різні зайди збирають підписи за проведення референдуму щодо утворення Донецької республіки. У багатьох країнах подібні дії розцінюють, як державну зраду, й за це дають розстріл. У Донбасі з таких людей роблять героїв. Нам нахабно пропонують подискутувати щодо того, як краще на шматки розірвати Україну. Ми догралися. 

1918 року пролетарі Юзівки проголосили Донецько-Криворізьку республіку. Місцевим люмпенам не вистачило свободи 1917 року пограбувати власників шахт, попити вдосталь горілки та «выйти в степь Донецкую» вже на грабунок українських сіл та слобідок. А їсти й пити за чужий рахунок дуже й дуже хотілося. Завадили німці. До кінця квітня 1918-го «республіканці» розбіглися. Разом з кайзерівцями на Донбас прийшли українські війська. Про республіку всі забули. Згадали тільки 1920-го  року. 

Область, яку вигадали 

На початку 1920-го утверджується Донецька губернія. Мета – розірвати зв`язок між Україною та Доном і Кубанню, охопленими безперервними хвилями селянсько-козацьких повстань. А ще – розкозачити Дон. Про це відверто говорив у той час товариш Сталін. 

Область виконала роль санітарного кордону вже до 1924-го року, коли Ростову повернули Таганрог і Шахти, а ще через певний час окремі території Приазов`я приєднали до теперішньої Запорізької області. 

Сама ж донецька адмінодиниця продовжувала існувати. Ідею Донецько-криворізької республіки почали вживляти у свідомість мас. 

1993 рік 

Новий план створити республіку в Донбасі з`явився у 1993 році. Шахтарський страйк, який синхронно розпочався відразу після фестивалю «Червона рута» у Донецьку, переріс з економічних вимог до політичних. Голова облради Вадим Чупрун підписує звернення до населення області, у якому стверджується можливість утворення автономії. 

Постало питання: хто кого? Донецьк чи Київ. Проте сил виявилося у «донецьких» замало. Окрім автономної риторики в проросійських газетах все звелося до банальних розмов. Автономна булька гучно луснула, тоді вважали - назавжди. 

Але за 11 років потвора ожила знов. Засмердів Сєвєродонецьк. 

Хто сприяв і виховував донецький сепаратизм 

Чи не головна заслуга у тому, що вогнище сепаратизму починає розгорятися знову, належить обласній донецькій владі та Обласному управлінню СБУ. 

Ці дві структури у 90-х роках минулого століття доклали максимум зусиль при ліквідації будь-яких проявів українського національного відродження на Донеччині. Особливим завзяттям відрізнялося при цьому донецьке СБУ, камуфлюючи свої дії під виглядом боротьби з радикальними українськими течіями у тодішньому бурхливому політичному житті. 

Хто проводив у 1992-1995 роках «оперативные мероприятия» протии активістів УНА-УНСО? Хто посадив у 1996 році голову обласного «Тризубу» та організував кампанію у пресі? Хто боровся проти поширення на Донбасі парафій Київського патріархату? Відомі всім «друзі» українських патріотів. 

А саме серед членів «Тризубу», УНА-УНСО, віруючих й кліру Київського патріархату були найбільш активні молоді люди, що вели нерівну боротьбу в умовах вщент задушеного русифікацією краю за українську мову та культуру. 

А хто знищив ідею переведення на українську мову шкіл Донеччини? У 1989 році українських шкіл (тих, що без російських класів) було 109, а у 2006 році – аж 249. 

Для прикладу: 245 шкіл з українською мовою навчання було у 6 районах Донецької області на кінець 1942 року. Так який рік страшніший для українського відродження на Донбасі – 1942 чи 2006? 

В архівах Служби Безпеки України по Донецькій області є не один десяток справ на українських націоналістів. Серед них немало членів ОУН, активістів «Просвіти», є справи і по воїнах УПА. Чому ж до сьогодні не написана об’єктивна історія війни у Донбасі, щоб розповісти про діяльність ОУН в краї, а не тиражувати казки про червоних партизанів, що невидимками ховалися по донецьких степах. 

Скринька розкривається просто – оприлюднення даних гебешного архіву смертельно небезпечне для самих донецьких міфотворців. Тоді виявиться, що українці Донеччини заплатили дорогу ціну за спробу підтримки української державності у 1941 – 1943 роках. І принаймні половина з них – вихідці з Донбасу. Натомість, місцеві росіяни не утворили тоді тут жодної національної російської організації або партії. Їх активність обмежилася вступом до казених формувань. Оце й вся національна російська свідомість під німецькою окупацією. 

Проте найвибухонебезпечнішими є не бандерівські, а партизанські фонди – матеріали 4-го управління НКВС по Сталінській області. Тут все пояснюється просто: у колишньому КДБ Донецька багато співробітників знало, що ніякого організованого опору з боку створеного партією та НКВС підпілля не було. Загони партизанів розбіглися в більшості районів ще до того, як на їх територію вступили німці, а дехто з партизанських ватажків став керівниками німецьких окупаційних адміністрацій. Чому не оприлюднити такі факти хоча б у «Книзі пам`яті»? Адже це ваші, Донецькі герої. 

Ось тому ми, українські націоналісти, самі розпочинаємо серію публікацій про бандерівський та партизанський рухи Донецької області – з головного архіву Донецького СБУ. Після кожного нарису буде представлятися громадськості серія документів. 

Обіцяного розсекречення громадськість так і не дочекалась. Тож розпочнемо цю справу за власною ініціативою.