Донбас між двома Президентами. Як зміниться регіон після 7 лютого?

На чому заснований міф про Донбас?

В основі міфу про Донбас лежить не тільки реальне бажання місцевих політичних сил стати володарями всієї країни, а й доволі незначні знання українських інтелектуалів щодо самого краю. Попри те, що більшість оглядачів стверджує про промислове коріння краю і відповідним чином структуровану соціальну організацію життя мешканців, з його космополітичним укладом та наявністю кримінального походження капіталів основних володарів Донбасу, фактом є те, що міграційна активність українського та іноетнічного контингенту була доволі високою протягом всього ХХ століття і часто зумовлювалася волею столиці всіх пролетарів – Москви.

Водночас, мусимо стверджувати, що висока щільність населення Донбасу є результатом не тільки і не стільки активності українського контингенту після зруйнування Запорізької Січі, а скільки цілеспрямованою політикою імперського центру з створення міст для видобутку сировини – солі, вугілля, а згодом і металу за допомогою іноземних інвесторів. Фактично, примусова індустріалізація Донбасу сприяла зменшенню частки населення, яке мешкало в сільській місцевості, створюючи передумови для їх денаціоналізації.

Донбас - земля обітована?

Водночас, не слід забувати, що адміністрація заводів та вугільних копалень не могла бути орієнтованою на українську ідентичність, за своєю природою вони були носіями цінностей імперії, в яких не було місця для етнічної ідентичності. В битві між двома версіями опанування Донбасу: українській (аграрній) у вигляді козацьких сіл та хуторів та імперській (індустріалізованій) перемогла остання. Двадцяте століття для Донбасу стало переломним моментом, оскільки більшовики не тільки продовжили імперську версію колонізації Донбасу, а й принесли нові підстави для створення штучної – пролетарської ідентичності, яка будучи прошарком керованим, а не керуючим, втрачала не тільки згадку про своє походження (національне, станове), а ставала нещадно визискуваним знаряддям для видобутку ресурсів. Також, доволі багато зусиль було докладено для оспівування Донбасу як «землі обітованої» для тих людей, які бажали важкого, але заробітку, «фіксованого пайку» навіть під час Голоду 1932-1933 років.

З іншого боку, робити вигляд, що з появою української державності Київ як столиця і уособлення влади зміг запропонувати нову модель для відносин з Донбасом було б недоречним. Бурхливі дев’яності в Донбасі пройшли практично за повного невтручання київської влади у процеси розподілу майна між новими господарями Донбасу, а режим Кучми навіть встиг повноцінно опертися на підтримку донецького клану для боротьби з опозицією і вийти на новий рівень репрезентації у центральних органах влади. Неправдою буде і те, що за президентства Віктора Ющенка була створена принципово нова модель відносин з Донбасом. Ці відносини обмежувалися контактами на найвищому рівні, за повної імпотенції центральних органів влади. Окремі представники «донецького клану» доволі часто були радими відвідувачами Секретаріату Президента. І подейкують, що відносини часто було доволі продуктивними для обидвох сторін.

Інтегруватися чи деукраїнізуватися?

Однак, найголовніше питання – шляху Донбасу до інтеграції в український простір чи його подальшу деукраїнізацію, слід хоча би раз, оглянути з точки зору проактивної політики центру, а не аморфному констатуванні стану справ. Будьмо відверті, ані українські інтелектуали, ані третій сектор, ані жодні урядові чинники не розглядали роботу в Донбасі як пріоритетну з точки зору перспективи. Майбутнє Донбасу доволі сумнівне, ресурс основних галузей промисловості добігає свого кінця, величезна кількість населення краю змушене йти у сектори тіньового бізнесу або ставати у лави безробітних. Поза сумнівами, такий стан речей аж ніяк не сприяє підвищенню цінності «України» в очах мешканців Донбасу, чиї найкращі часи припадають на період активної індустріалізації другої половини ХХ століття, коли створювалися нові робочі місця і промислові потужності краю.

Дев’яності роки минулого століття стали чинником у свідомості пересічного мешканця Донбасу, коли за повного невтручання держави окремі особи змогли не тільки здійснити привласнення підприємств, а й довести, що місцева еліта є доволі незалежною від нового політичного центру. Звідси проблема легітимності української влади в Донбасі, коли практично кожен призначений голова обласної державної адміністрації є особою, узгодженою з місцевими політичними та економічними господарями, особа, залежна більше від їхньої волі, ніж державної політики. Робити вигляд, що такий стан справ є нормальним – робити передумови для плекання не тільки сепаратистських настроїв, а й надання їм раціональності та прагматичності в очах населення.

Радянськість замінює українськість

Здійснення державою своїх повноважень є водночас демонстрацією та ретрансляцією символів, саме тому, вакуум символів української влади в Донбасі був замінений місцевою владою на радянську зрозумілу для населення риторику та символіку. Радянськість в Донбасі є результатом не тільки діяльності місцевої влади, яка виросла з комсомольських та партійних організацій, а насамперед результат бездіяльності центру.

З іншого боку, легка відмова українського інтелектуального середовища від приділення уваги Донбасу як українського простору є свідченням недалекоглядності і провінційності. З іншого боку, відсутність амбіцій центральної влади щодо перетворення Донбасу на новий український індустріальний центр, надолужується амбіціями місцевої еліти на посідання влади в Україні. Однак, молодість регіональної еліти і надмірна зацикленість на родових проблемах походження не дає реалізуватися цьому плану. Надмірна агресивність представників донецької еліти по відношенню до всього українського – це проблема самооцінки та перешкода у інтеграції в український простір. Не слід також відкидати той фактор, що плекання міфу про окремішність Донбасу всіляко підтримується представниками місцевої еліти, надає їм ледь не месіанського призначення в очах місцевого населення. Проте, це знову ж є фактором політичної незрілості місцевої еліти, яка сподівається здобути прихильність своїх виборців на гаслах протистояння процесам перетворення «Малоросії» та «УРСР» на «Україну».

Донбасу - більшу економічну незалежність

Проект модернізації України неможливий без інтеграції Донбасу до її політичного, економічного та культурного життя. І головним процесом, який мусить бути поставлений наріжним каменем цієї модернізації є створення єдиного комунікаційного поля, з чітко визначеними пріоритетами. Ситуація коли місцева влада фактично одноосібно визначає процеси виховання та освіти, максимально політизуючи питання соціалізації майбутніх громадян України є злочином, оскільки створює причини для плекання антиукраїнських настроїв.

Саме тому, питання культури та освіти мають бути сконцентровані у виконавчих органів влади у Києві, натомість місцеві громади мають отримати більшу економічну незалежність. Тобто, говорячи мовою політики – максимальна економічна лібералізація для місцевих еліт (в тому числі Донбасу), в обмін на абсолютну владу центру в царині інформації, освіти, науки та виховання майбутніх громадян України. Питання поширення та трансляцій цінностей та пріоритетів не може бути у руках молодих регіональних еліт, які шукаючи додаткові електоральні ресурси, ладні виховувати відверту ворожість до «України», протиставляючи її Донбасу. Безкарність еліт у антидержавних діях та словах водночас є діагнозом щодо стану безпеки української держави, і свідченням залежності органів безпеки від місцевих еліт в більшій мірі, ніж українських законів та здорового глузду.