Станція Микитівка. Опівнічні питання.

Прибувши ранком/опівночі о 1:28 на станцію Микитівка, бачиш зрештою, те саме, що і на тисячах полустанків країни: буфет, старших людей, які сплять в залі очікування і собак, які жваво швендяють цілодобовим вокзалом. На зовнішній стіні вокзалу поновлений напис з радянських часів, про те, що 1917 та 1918 році на станції Микитівка перебували штаби красноармійців та Сіверса, які боролися з військами генерала Калєдіна. Мова йде скоріш за все, про перешкоджання рухові козачих формувань на Дон, про які було погоджено з Центральною Радою України. Далі - пам'ятка про 11 кавалерійську дивізію, яка воювала з денікінцями в Горлівці. Місце для таблички генерал-хорунжому Володимиру Сікевичу, керівнику Донецької групи в складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, які почали звільнення Донбасу від червоних у квітні 1918 року також є. Тільки її немає. В квітні 1918 року вони звільнили станцію Микитівку, Бахмут, Колпаків, Слов'янськ і вийшли на державний кордон з Росією. 

Що було насправді, схоже не цікавило тоді і навряд чи цікавить мешканців та транзитних пасажирів вокзалу. На станції Микитівка жив і працював мій дід Ілля Чміль і саме звідси пішов у останню відчайдушну партизанку, яка закінчилася знову ж таки тут, на поселенні станції Микитівка. Гестапо арештувало його, коли він вирішив повернутися додому за теплим одягом на початку зими 1941 року. Подейкували, що добровільним інформатором гестапо про повернення прадіда до власної садиби став його кум. Маючи драматичну уяву можна було б представити історію про новітнього Брута. Думається, що в часі війни такими історіями нікого неможливо було б здивувати. 

Якби там не було, рід Чмілів прожив у Микитівці після загибелі прадіда майже до кінця 2000-х років, коли частина представників роду продала прадідівський дім, побудований-перебудований чи не всіма нащадками. Тобто, з буремних 1930-х і до першої десятирічки 2000-х, на пристанційному поселенні мешкала частка мого роду. І потрапив би я сюди, якби не космічне сполучення між Луганськом та Донецьком, яке припиняється о 18:00? Таке враження, що після 18 години в Луганську санітарна година для вихідців з Донецька - приїхав, то лишайся. 

Але сьогодні я втішений цьому співпадінню і навіть заопівнічному перебуванні на станції Микитівка, бо воно наблизило мене до моїх далеких і близьких коренів роду, який мандруючи з Херсонщини на Луганщину, а згодом на станцію Микитівка і далі світом, залишив по собі більше запитань, ніж відповідей. 

Чому кум "заклав" мого прадіда гестапо? Немає інформації. Пам'яиаю лише, що коли на подвір'ї прадідівського дому збиралася рідня на 9 травня, не було жодного свята. Був просто день пам'яті прадіда, який погодився вийти беззбройним з дому, оточеному гестапівцями, повіривши їх обіцянці не зачіпати дітей і дружину. Хоча це знову ж таки, не вкладається в лінійну логіку художнього фільму про героїв, про наших/не наших, гестапо дотримало слово перед прадідом. Навіть потому, як замурувало його живцем в Бахмуті (Артемівську). Отака дисципліна слова, в часі війни (!)

Чому гестапо дотримало слово перед прадідом, адже його родина виходила "партизанською", а він сам був директором ртутної шахти? 

Знаю лише одне - всі діти прадіда, в тому числі прийомні, пережили війну і розлетілися світами з прадідівського дому.

Виходить, добровільна самопожертва прадіда не була намарною? Або навпаки, він як ветеран Першої Світової війни, маючи зброю, мав дати бій і загинути зі своєю дружиною і всіма дітьми? Невже він знав, що слово буде дотримано? Недостатньо інформації.

Колись доведеться всерйоз приїхати до станції Микитівка і відшукати нових запитань і відповідей. Хто знає, розгадавши таємниці тих, кого ми не застали, чи зможемо ми лишити тайну по собі?

Або хоча б одне вартісне (вагою в життя) запитання?