Молода художниця знає, як зробити Донецьк культурнішим (ФОТО)

Слід зауважити відразу, що виставка називається «Три чверті до весни» і триватиме до 6 лютого. Трохи пізніше, приблизно у березні, експозиція Ольги Махно не просто переберуться до арт-кафе «Изба-Читальня», а ще поповниться новими експонатами, запевняє художниця.

- Олю, розкажіть, чому виставка має таку назву?

- Справа в тому, що вона відкривалася ще 19 грудня, якраз, коли був жахливий снігопад, до речі. Тож залишалося саме три чверті зими до весни. До речі, на відкритті я влаштувала японське ворожіння: всі мали витягати з кошика цитати про весну. І що ви думаєте? Моя знайома витягла щось на кшталт «Іде велика хвиля», і її в цей же день затопило. А друг мого чоловіка отримав у цьому передбаченні фразу «Весна – час закоханості», в той же день три дівчини, з якими він одночасно зустрічався, якось дізналися одна про одну й кинули його.

- Зрозуміло, ворожіння вдалося на славу. Чи продаєте, скільки коштують, які найстарші – наймолодші?

- Продавати? Ні, поки не продаю, бо потрібно ж щось виставляти (сміється – ред.). Роблю копії з цих, коштує це лише 800 гривень. Намалювати на замовлення нову картину буде 1500 гривень. Це абсолютно недорого, якщо врахувати, скільки коштують матеріали. Але люди іноді телефонують і просять щоб я намалювала їм за 250-400 гривень, ще вмовляють. Вони не розуміють, скільки коштують фарби, не усвідомлюють, яка це важка робота, бо ти віддаєш себе. В Донецьку люди певні: ти (художник – ред.) пішов, за ніч щось наляпав, і що ти за це хочеш?



- Певно, ми ще повернемося до матеріальних цінностей, а зараз розкажіть, будь ласка, докладніше про самі роботи.

- Найстарша картина тут 2005-го року. Взагалі я почала малювати, коли у 9-му класі пішла до художньої школи. Наймолодша тут картина – грудня 2009-го, закінчила прямо перед виставкою. Про неї і розповім. Вона називається «Чуже горе нікого не стосується». Під нею, як і під кожною картиною, є вірші, вони мої, до речі. Так от і сюжети для картин приходять як вірші. Думаєш про щось абсолютно інше. А тут тобі прийшло бачення роботи. І треба лише взяти і змалювати. У мене, наприклад, є близько 40 готових на майбутнє ескізів і завжди бракує часу ними зайнятися. Ідеї приходять дуже легко. За допомогою картин можна позбутися нав`язливих ідей. Наприклад, хочеш ти білий будиночок, а поки не має його в тебе. Намалювала – і він твій. Це свого роду сублімація.

Так ось, про чуже горе, яке нікого не стосується. На цьому полотні намальована одна моя подруга. Влітку вона втратила батька та сестру, вони потонули. А всі думають – як добре, що не в моїй родині. Звісно, висловлюють співчуття, а самі телефонують близьким, щоб переконатися, що у них все гаразд. Така людська натура. Тому я намалювала багато людей в тролейбусі, там є різні персонажі. А майже по центру, але й відразу не помітиш, сидить ця дівчина ніби в білій кулі, і вона сам на сам зі своїм горем.



- Якщо вже зайшла така сумна тема, Ви вважаєте свої картини сумними?

- Кожен сам для себе вирішує. Мені ось нещодавно одна людина сказала, що це були б чудові ілюстрації до дитячих казок. Нові мої картини, які будуть в «Избе-Читальне» в експозиції під назвою «ЛесоSTEP», вони ніби то в яскравішій гаммі: помаранчево-фіолетово-червоно-ліловій. Але не можна сказати, що вони веселі, скоріше, ці кольори нагадують щось отруйне. До речі, розкрию один секрет – зараз закінчую свій автопортрет, який там теж буде. Я взагалі це замислювала не як малюнок себе, але всі, хто бачив, кажуть, що це я (сором`язливо посміхається - ред).

- До речі, про нову виставку. Повернімося до грошей. Ви щось платите за те, щоб виставлятися в кафе? В цьому і в наступному?

- (Ображено- ред.) Ну, я ж не я кісь кораблики малюю, щоб ще й платити. Ні. Або мені дзвонять, мене знаходять, як у випадку з музеєм у Маріуполі, де висить одна моя картина зараз, або я сама телефоную та пропоную. Але взагалі організувати персональну виставку в галереї молодому художнику досить важко. Це замкнене коло: щоб влаштувати її, потрібно бути членом Спілки художників України, а щоб стати членом Спілки художників України, треба мати кілька персональних виставок. Все це нагадує твори Кафки.

- Що стосується Спілки художників України, як Ви оцінюєте діяльність цієї організації?

- Мені не дуже подобається ця система. Академізм у сучасному світі, як на мене, мало кому потрібен. В Україні було б справді класно зробити щось, як у Польщі: там є так звані будинки культури для молоді. В них бібліотека, безкоштовний інтернет, і ти становишся в чергу, і там на стінах робиш персональну виставку. Звісно, це не безкоштовно, кожен, хто читає там книжки, щомісяця робить невеличкий членський внесок. Але це дрібниці.



- Ну, і останнє, мабуть. Розкажи трошки про себе особисто. Як твоя робота чи особисте життя впливають на картини? Що у планах окрім виставки?

- Я – журналіст, працюю на обласному телебаченні. Роблю новини та передачу «До речі, про речі». Чи впливає на творчість робота? Дуже. Більше лайна через те, що ти робиш новини. Картини стають сумнішими, глибшими, болючішими через зіткнення з реаліями життя. Сюжети народжуються в селах та депресивних містах. Тоді й думаєш, а що малювати закордоном? Там же все чисто й красиво, й пахне освіжувачем повітря. Але якщо б обирала між журналістикою і малюванням, вибрала б останнє. Бо малювати добре, приємно. Проте голодний художник нікуди не годиться. Тож поки і малюю, і працюю журналістом.

Нещодавно вийшла заміж, в цьому році закінчила магістратуру з журналістики. Тепер маю власну квартиру в двоповерховому будинку і хочу забрати собі горище під майстерню. А ще планую вступати до Харкова в художку на магістратуру. Але все це в майбутньому, найближчий план – це й справді виставка в «Избе-Читальне». Приходьте, будуть нові роботи.

Читайте також:

Харків прихистив опального донецького художника та його фестиваль (ФОТО)

Розмовляла Олена Федоренко