Сучасна Україна постала перед проблемами УНР 20-х років

Історія Європи включає у себе кілька періодів творення національних держав та національно визвольної боротьби, у якій народи визначали свій шлях, як шлях суверенних та незалежних, звільняючись від влади імперій, завойовників та поневолювачів.

Одним з таких періодів став етап творення держав після Першої світової війни, переділу європейської мапи та сфер впливу, розпаду величезних імперій, Російської та Австро-Угорської, зокрема. Цей період оповитий духом боротьби, самопожертви та свідомого прагнення народів до здобуття власної держави. Ідеї власних національних держав проваджувала національна еліта, та була підтримана широкими верствами населення. Так відбувалося в Угорщині, Латвії, Литві, Польщі, Чехословаччини, Естонії, Фінляндії та Югославії.

Український вибір

У цьому багатоголоссі народних самовизначень не виявилася сторонньою і Україна, що вже не вперше заявляла свої права на суверенітет, незважаючи на вкрай складне геополітичне становище. Воєнне та повоєнне становище українських земель 1917-1920 років ХХ сторіччя було не найкращим, до того ж давався в знаки розділ етнічних українських територій поміж різними наддержавами. Але щасливий лотерейний квиток, що дістався на той час Україні, був схожий на ті, що отримали й інші тогочасні новоутворені держави. Ним став цілковитий розпад Австро-Угорської імперії, що не витримала нової динаміки часу та світової війни. До цього додався й жахливий у своїх масштабах та непередбачуваності крах гігантської Російської імперії, яка врешті і породила зі своїх уламків та попелища найкривавішу революцію в історії людства і назавжди змінила ритм пульсу світової історії.

З самого початку створення Української Держави, після 1917 року, виникали кілька ендемічних українських проблем, що залишаються властивими для нашого народу і по сьогодні, незважаючи на зрозумілі уроки історії.

Першою з таких проблем став страх відповідальності за долю країни, що був вихований в українцях за довгий час чужого правління за чужою схемою, традиціями та направлений на чужі інтереси. Тобто в українському народі, навіть серед інтелігенції, підприємців, чиновників був створений культ імперської системи, що виключала ініціативу та бажання звершень. Навпаки ж заохочувалася позиція власного сприйняття, як гвинтика величезного імперського механізму. Така позиція й зрозуміла, адже самодержавне управління у величезній імперії неможливе та приречене, у разі виникнення на місцях будь-яких проявів вільнодумства та самоуправства. Це можна побачити і у подальший радянський період, коли здоровий глузд падав жертвою адміністративно-кон`юктурної доцільності, що не допускала зламу системи управління, а головне - утворення «націонал-ініціативних» кадрів на місцях, що моментально могло стати самогубством для централізованої, але при цьому вкрай різноманітної держави.

На початку ХХ сторіччя саме ця перешкода, а радше вироблений комплекс, став ще й причиною кількох вирішальних факторів, що призвели до втрати ініціативи у створенні незалежної держави, саме у той момент, коли вона була вкрай необхідною.

У перші місяці існування Центральної Ради, що на той момент була найпотужнішим можливим ініціатором державотворення в Україні, великий вплив у ній мали саме не українці. Така сама ситуація виявилася і у великих містах особливо півдня України та Донбасу.

Різке та безкомпромісне утворення національної держави налякало єврейське та російське населення міст, партії та течії, що орієнтувалися на космополітичну чи соціалістичну ідеологію. І коли перші побоювалися свого становища у новоутвореній національній державі та відтягували час для створення такої атмосфери, яка б дозволила найбільше закріпити свої права у ній, то другі ще вірили в утопічні теорії, вважали поняття нації, держави, суверенітету застарілими та атавістичними. Українській же національній еліті не вистачало ні рішучості ні ініціативності на прямі безапеляційні дії.

Центр Європи

Другою проблемою стала міжнародна недовіра до українців, як народу, що певним чином випав з європейської сім`ї народів через його соціокультурну асиміляцію у державницькі пануючі нації. Так видатні культурні, політичні, військові діячі, що відіграли велику роль у розвитку світової та європейської історії та були за національною ознакою українцями, виносилися на широкий світовий загал як представники російського, польського, чеського народу.

Через такі особливості у Європі українців уявляли, як трохи екзотичну спільноту, та не уявляли в них державницької нації у попередніх перспективах. А от саме територія України була давно відома, як багата сільськогосподарська земля, з чорноземом, на якому вирощувалася колосальна кількість продовольства, що вкрай необхідне було виснаженій війною Європі.

Україна була відома, як густонаселений промисловий край. Це перетворювало її на потужну промислову базу та невичерпне джерело людських ресурсів. Зацікавленості в утворенні незалежної держави серед європейських країн не було. Навіть у більш пізній час, коли більшовики стали потужною силою, що майже повністю заволоділа колишньою імперією, і яку почали побоюватися на заході у створенні певного буферу між ними та державами Європи, було зроблено ставку на підтримку Польщі, що була більше готова до процесу державотворення, насправді не припиняючи його у загально-історичному контексті. Європейські країни пішли шляхом меншого спротиву. Серед ознак цього є і утворення німцями підконтрольного уряду Скоропадського, саме задля порятунку Німеччини від голоду, Паризька мирна конференція 1919 року, що нівелювала вимоги УНР та підтримка Францією Польщі у війні із ЗУНР.

У ситуації початку 20 сторіччя найпотужніші країни світу бачили Україну як частину Російської Імперії, у тому чи іншому статусі, але за зникненням останньої втратили розуміння ролі України на мапі Європи, що у свою чергу швидко використали зацікавлені геополітичні гравці. Ситуація склалася таким чином, що українські сили, що у часи творення держави 1917-1920 років були позбавлені адекватної підтримки ззовні, а внутрішні сили щодня танули, загалом через нерішучість провідників у найвідповідальніші моменти.

Європейське ж відсторонення від українського питання після Першої Світової Війни відбилося на подальшому розвитку подій та виринуло з течії часу кривавою Другою світовою війною та розділом Європи.

Сашко Демченко