Крок назустріч

Українська художня література дає нам безліч образів єврейського народу: від шинкарів та представників польської адміністрації, інтелектуалів, музикантів і навіть пролетарів. Тема долі єврейського народу серйозно цікавила Лесю Українку та Івана Франка, які не один раз зверталися до історичного досвіду народу Ізраїлю аби віднайти відповіді на суто українські питання. Однак, навіть співіснуючи протягом століть українці і евреї пронесли багато взаємних образ, які були породжені і різницею в релігії і суспільною організацією національних громад. Поза сумнівами, було докладено багато злочинних зусиль аби створити образ українця як “одвічного антисеміта”, замість того, щоб ретельно розібратися в чому полягали взаємні претензії двох народів. Як відомо, страх є головним рушієм насильства, від політичного, до тому числі, фізичного. Початок ХХ століття став не тільки часом пробудження українського народу до державного життя, а й еврейського. На початку цих двох процесів можна було побачити ефективну співпрацю батьків молодої Української Народної Республіки і наприклад, видатного публіциста, ідеолога і творця майбутньої держави Ізраїль Володимира (Зеєва) Жаботинського. Він був активним творцем діалогу між українським національним рухом та представниками єврейського народу. Попри жорстку критику з боку різноманітних організацій, він уклав угоду про співпрацю з Українською Народною Республікою. Однак, для нас найбільше цікавить, що він писав доволі часто про найгостріші моменти українсько-еврейських стосунків. Наприклад, він вважав, що представники еврейського народу іноді виступають в ролі послідовних русифікаторів українського народу і доволі часто представляють інтереси колоніальної влади, викликаючи гнів української громади. Кажучи про українців в статті “Кримська колонізація” він напише наступне: “Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів”. Володимир Жаботинський розумів не тільки паралельність процесів національного відродження обидвох народів, а й бачив головних спільних ворогів - русифікацію і імперську політику, яка не могла дати жодних перспектив, ані українському, ані еврейському народу. Ще до революції він з гіркотою писав: “Уже й тепер євреї по багатьох містах смуги осілости, де нема великоруського населення, є єдиними, так би мовити, представниками руської культури, тобто, кажучи точніше, одноосібно русифікують край. Українська преса взагалі й поступова, й демократична, але щойно заходить мова про русифікаторську ролю єврейської інтеліґенції, ця преса втрачає самовладання й дослівно збивається на антисемітьскі ноти. І найгірше те, що не знаєш, якими словами протестувати”. Зараз, коли щойно закінчилось єврейське свято Ханука, яке символізує перемогу світла над темрявою і можливістю побачити світло Всевишнього, ми вирішили звернути свій погляд на сучасні еврейсько-українські відносини на Донбасі. На жаль, ми не маємо інформації про те, які позиції має еврейська громада стосовно нинішнього стану наших відносин і головне, чи готова вона до діалогу з українськими громадськими рухами? В 1990 році коли відбулися перші і напевно останні, чесні вибори до місцевих рад, мій батько Федорчук Сергій Миколайович, став депутатом Донецької міської ради. Він був одним з позапартійних кандидатів до міської ради Донецька, якого рекомендував Народний Рух України. Відразу як він вступив до виконання своїх обов’язків, ним було ініційовано створення депутатської комісії з питань міжетнічних та міжнародних відносин Донецької міської ради. Виходячи не з декларованої, а реальної ситуації, він намагався зробити максимум для реального міжнаціонального діалогу в Донецьку. Одним з його кроків стало передання у власність еврейської релігійної громади історичної синагоги в районі автостанції “Центр”. Не можна казати, що тодішній депутатський корпус був у захопленні від цього прагнення і рішення було прийнято одноголосно. Ілюстрацією настроїв у депутатському корпусі була реація на спаплюження пам'ятного каменю на місці зруйнованої синаноги в місті Донецьку. Батьком був підготований документ від Донецької міськради з засудженням дій вандалів. Міська рада не підтримала постанову, мовляв, є серйозніші справи... Цей короткий екскурс в історію рідного міста наведений як зразок українсько-еврейської співпраці, яка показує, що український рух був суб'єктом відносин між громадами на початку української державності. Мало того, він виходив з розуміння того, що національні громади мають бути захищені в своїх правах, оскільки український народ на Сході України був не єдиною жертвою шовіністичної політики Російської імперії та СРСР, яка передбачала втрату національних та релігійних ознак для всіх, хто був не росіянином. Стикаючись в громадських та культурних справах протягом останніх десяти років з різними представниками еврейської громади міста, яке поза сумнівами, не можна вважати репрезентативним, виникало більше запитань, ніж відповідей. Наприклад, важливо, чи підтримує еврейська громада міста Донецька визнання Голодомору геноцидом українського народу? Тим більше, що згідно списків померлих від Голодомору в самому Донецьку, є доволі велика частка евреїв-донеччан. Чи засуджує організаторів і виконавців Голодомору? Чи готова бути партнером у спільному прагненні позбавлення назв вулиць від імен убивць українського, російського, єврейського та інших народів? Є й інші питання, які не зникають з порядку денного. Чи підтримує еврейська громада право українців на власну державу? Чи готова спільно боронити національні права українців Донбасу, розуміючи, що від цього залежить і її добробут і розвиток? І ще - чи є готовність до прозорого діалогу? Думаю, що перший камінчик до фундаменту такого діалогу вже покладений. Тепер справа за всіма іншими будівничими.